Поховала свою бабусю Галю – героїню одного з моїх останніх популярних блогів «За Сибіром сонце сходить»

0
40

Що найбільше єднає дідусів-бабусь та онуків – так це дитинство. Я поховала останню бабусю і наче закрилися останні двері туди в той чарівний світ. Я хочу згадати його, хочу згадати мою бабусю, бо я багато в чому її продукт.

Наприклад, пам’ятаю свої перші акції громадянської непокори і силу суспільного тиску. Років до п’яти нічого я не хотіла їсти, вимагала виключно молока. Бабуся доїть корову, нацвіркає мені в кухлик, п`ю та танцюю, бо молоко дзвенить об оцинковане відро… Всі намагання мене нагодувати чимось їстівнішим розбивалися об мою незламну позицію: «Бийте мене, а їсти я не буду». А як я молоко не отримувала, то вилазила на високий-високий паркан і ходила туди-сюди та на дорогу поглядала чи не йде хтось, бо тітки, що вулицею проходили зразу в крик: «Галько зніми дитину з паркану». Спрацьовувало, бабусі доводилося реагувати. Але зняти мене вдавалося лише, коли я отримувала своє молоко.

Щоправда ще погоджувалася на вареники. Якби не було багато роботи, рано вранці вставала моя баба, щоб наліпити вареників. І це були не слизькі та атрофічні недовареники. Наші черкаські вареники, на кисляку і пару були пухкими, як подушечки, з картоплею та печінкою, з солодким сиром, з капустою (цих я не їла), та головне, з вишнями…

Малесенькою у бабусі з дідусем (село Синьооківка) я була багато. Адже перша онучка, дочка студентів. Навіть мій перший спогад пов’язаний з бабусею. І що цікаво, то це спогад про… шкоду. Бабуся порається біля сараїв – корови, свині, а щоб я не ревла, моє дитяче ліжко підсунуте до вікна і я спостерігаю з цікавістю, як вона туди-сюди з відрами пробігає. Я могла довго і уважно спостерігати… Але вікно біля груби, а в ній маленькі дверцята (сажотруси), щоб попіл вибрати. І я пам’ятаю це непереборне бажання зробити заборонене – видряпати дверцята і засунути рученята вглиб, щоб відчути неймовірно приємний на дотик попіл. А бабуся бігає з відрами та поглядає у вікно. Ой, лишенько, не видно мармизки Тетянки, значить мала вже «трусить попіл». Бабуся бігом мчить у хату, ловить за чорні рученята, щоб не вивернула я попіл у ліжко.

Пам’ятаю свій перший «героїчний» вчинок. Сутеніло, вже приніс дід з річки відро карасів і пішли вони з бабусею поратися. А я заглядаю у відро, а там карасики такі гарні, золоті з червоними плавничками, і великі, і манюсінькі. Мені їх так шкода стало, що їх зараз посмажать, аж до сліз. Зловила, я самого маленького, стисла в долоньку, думаю, хоча б одного врятую, і побігла до річки випускати, хоч темно вже і страшно дуже. А річка у нас за городом, а город великий. Поки я прибігла, поки через коширі до води добралася, то вже зовсім темінь впала. Страшно, аж ноги не йдуть. Тут на порятунок біжить моя баба Галя. Сусіда їй крикнула, що побачила, як дитина на річку побігла…

Стільки цих спогадів і ранніх, і пізніших. Пізніші всі про роботу. Я пам’ятаю свою бабусю, поки вона не ослабла від старості, лише в роботі. Якщо я поряд, значить щось робимо удвох. Працюємо, значить живемо – це було девізом моїх діда Івана та баби Галі. Від смеркання до світання: городи, паї, корови, пасіка. Всього у моїх баби з дідом повинно було бути найбільше, все повинне було бути найкращим в селі. Жодної техніки, все вручну, жахливо важка робота. Картопля – гектарами, копаємо лопатою, пшеницю – косимо вручну. А пасіка… Як вам 200 вуликів, колгоспних 150 і своїх півсотні!!! І лише зимою, як вільна годинка – бабуся вишиває. Це була її розвага. Любила з нею поряд вишивати, разом співали українських пісень. Я так собі думаю, що через цю лірику, завдяки історіям, пісням про козаків і ввійшла у мене Україна.

А ще бабуся розказувала історії з життя родини. Вони всі були навіть не страшні, а моторошно жахливі. І навіть не ті, що про війну, розкуркулення чи репресії. Найбільше лякали оті її спогади про виживання, про страшну бідноту дитинства і молодості, коли не одежі, ні їжі, зимою в хаті вода замерзала і корова прямо в хаті стояла, а маленька Галя поряд з відром чатувала, щоб корівка на підлогу не випісялася…

Я дитиною все намагалася знайти в отриманій інформації логіку. Я не розуміла, як взагалі можливий голод і холод у Синьооківці, де шалений достаток всього, коли росте аж пищить на чорноземі, тільки працюй… Я знайшла логіку тільки коли з куцих відомостей отриманих від бабусі, я ідентифікувала ворога. Завдяки її історіям, я сама дійшла розумінням до існування імперії зла, завжди агресивної, лютоненависної до українців Росії, що вибирала всі соки, що знущалася з моєї бабусі та родини в усі часи чи то царська Росія, чи то сталінська чи то путінська. Я по крихтах завдяки їй зібрала цілісну картину, яка стала моїм фундаментом: про цінність власної держави України, про ворожість Росії, від якої треба захищати свою землю.

Бо що таке «братські» стосунки відчула моя синьооківська родина сповна: коли все відібрали, коли всі чоловіки загинули на війні, коли жінки тяжко працювали в колгоспі за трудодні, коли Москва – це був рай, на який раби-українці молилися, щоб вижити. І ходив у той рай потяг і зупинявся паровоз на станції Пальмира в 7 км від Синьооківки, щоб набрати води і це був порятунок всього району, бо поки потяг стояв, можна було щось продати москалям у яких були гроші. І бігала туди щодень маленька Галя, і продавала «враженку», так вона називала «ряженку». Це був єдиний дохід для родини. І яке це було горе в неї, коли поїзд раптом рушив і москаль забрав з собою єдиний кухлик, в який Галинка наливала тую «враженку».

А ще були вишні, які як пощастить, можна було відвезти в Москву і продати там на базарі. Але Москва і тут знаходила управу на вмираючих від голоду «куркулів» українців, дерева обкладали податками і їх доводилось пиляти. Але синьооківці викручувалися, щоб вижити – возили в Москву…насіння, що так любили лузати москалі.

З цих розповідей ідентифікувала я ще одного ворога – того що сидить у нас самих, який зветься «малоросом». Адже не знала моя бабуся історій боротьби. Жодної не знала… Лише виживання, рабського виживання.

Саме тому, я з дитинства впевнена, немає нічого важливішого за боротьбу за Україну, і не має нічого страшнішого за капітуляцію перед Росією. Все це від неї.

А ще завдяки їй я «Чорновол». Пам’ятаю ту сценку перед хатою, мабуть такий же серпень 30 років тому. Вона з родичкою голублять мого молодшого братика, мовляв він єдиний в роду спадкоємець прізвища Чорновол. А я їм: «Ні, я теж Чорновол». А вони сміються: «Чорновол, поки заміж не вийшла». А я з таким обуренням їм кажу: «Я буду Чорновол, завжди, побачите!».

А ще моя бабуся завжди виходила на дорогу проводжати, і стояла, і махала поки машина не скривалася за поворотом. І я в свою чергу дивилася до останнього, поки вона не скривалася за поворотом. Тепер це вже назавжди. Дякую тобі моя бабуся: Чорновол Галина Федорівна.