У мене в цьому році суцільні ювілеї

0
63

У мене в цьому році суцільні ювілеї. Нещодавно було 15 років… весілля. А сьогодні річниця… страти. Адже напад на мене на Бориспільській трасі 5 років тому, це був не замах на вбивство, це була справжнісінька страта.

В половині країн світу, дикуватіших за нашу, це була би публічна страта. А в нашій європейській країні, яка в той момент втрапила під каток диктатури Януковича, страта була замаскована під «хуліганку».

Так от річницю весілля я не можу святкувати, бо чоловік загинув, а страту можу, бо вижила. Абсурд: річниця хорошого, чистого, світлого – трагедія, а річниця доторку до смерті – свято.
Отож це в мене святковий допис і спогади про цей день мене відносять до повісті подружжя Д`яченків «Господар колодязів», яка торкнула мене колись давно, років 10 тому. В ній, як легкий серпанок ліричний сюжет фентезі, а в нього загорнутий полин вічних питань людства про сенс життя. Герою над усе була важлива гідність, свобода, недоторканість душі , а виявилося, що ця дорога привела його до розбійників і вибору у нього більше не було. Так він був шляхетним розбійником, але руки його були в крові та в кінці цього шляху його чекало одне – страта…

Він міг би вибрати долю могутнього володаря, він міг би вибрати кохання, він міг би прожити щасливе життя, виховати дітей, але для цього треба було обмежити свою свободу, пустити в душу червоний прапорець залежності. Він героїчно утримався від спокуси. Але його останні слова за мить до смерті були: «Чи був я правий?»

А ким я була, як не розбійником? Ідейним, але нахабним розбійником. Перша будівля захоплена під час Майдану Київрада, моїх рук справа, знищена машина СБУ з дорогою апаратурою, а перед тим два роки поспіль купа маленьких акцій, що жалили систему, щоб розхитати суспільство на повалення влади. А мої антикорупційні журналістські розслідування – я пограбувала олігарха режиму Януковича Фірташа на 2 млрд. доларів, які він отримав би зі схеми у «Нафтогазі», якби не моя публікація. В їх очах я була розбійником. Більше скажу, я грабувала режим статтями в ЗМІ, але як би у мене була інфа, де вони зберігають кеш, я би грабувала Камазами і роздавала на Майдані. Я не жартую. Я пиляла мисливські вишки Януковича, тільки тому що не могла спалити Міжгір’я, я розмірковувала, як залізти в Хонку по системі вентиляції з пістолетом в руці, коли почалися вбивства на Майдані. Так я була шляхетним розбійником наче з казки, але розбійником, і руки мої не в крові тільки тому, що все це вчасно закінчилося. Мені страшно думати, щоби було, якби Янукович затримався хоча б на день…

Отож замах на мене зі сторони тодішньої влади на Бориспільській трасі був стратою розбійника в розумінні влади. І мені смішно, коли мені кажуть , що запис на відеореєстраторі переслідування на Бориспільській підробка, бо я не кричала, не плакала, не матюкалась. А як інакше? Я знала, що це страта, і хотіла померти гідно, як герой, без плазування на колінах.
При чому для мене це не була несподіванка. Буквально за тиждень мене покликали на розмову Турчинов, Яценюк та Пашинський, вони повідомили мені, що влада прийняла радикальне рішення, щодо мене, і запропонували вивести мене за кордон.

Я їм подякувала і відмовилася. А потім пішла в свою печеру, в душову в будинку Профспілок, де я тоді жила. Закрилася. Там не було світла. Я включила ліхтарик, який висвітлював закуточки тісної кімнатки, адреналін після палкої відмови Яценюку вивітрився і я злякалася…

«Що я зробила?, – подумала я, – це ж кінець». Я раптом зрозуміла, що з цієї душової кабінки, дорога одна на ешафот. А як же моє щасливе життя? А як же плани на майбутнє? А мій чоловік, а мої діти? Я згадала gjdscnm Д`яченків і прошепотіла: «Чи була я права?».

«Зберись, чи будеш йти до кінця?», – наказала я тоді собі.
І пішла, коли мене вбивали я геть не відчувала болю чи жалю за життям, навіть злорадно думала, що моя страта погубить Януковича. Але в останній момент накрило, я побачила перед очима дітей: «Чи була я права?»

Але на відміну від повісті Д`яченків моя особиста історія про ідейного та шляхетного розбійника закінчилася, як казка. Я чудом вижила. Мені не соромно, я не відступила, я пройшла весь шлях до кінця, аж до страти, але не зрадила своїх дітей, бо залишилася живою та бачу, як вони ростуть вже пять років (це так багато для дітей).

«Сміливі завжди мають щастя», – цими словами Багряного я почала я свою революційну діяльність і я їми перемогла, я довела, що ці дивні слова -правда.

Мені була дана нова дорога. Вона ще важкіша, вона далеко не казкова. Вона почалася з трагедії – смерті мого чоловіка. Я всі ці роки йду всередині системи, я йду всередині влади. Яка там недоторканість душі та свобода вибору!? Ти продираєшся через гидку павутину, що тебе обплутує. Хочеться розірвати і спалити все. Але не можна, бо це така моя країна з середини, такі закони влади в людській природі. Гидувати? А як же тоді мета, ідеали, цінність України, робота в її інтересах? Тому по павутинці відриваєш, по ниточці розв’язуєш, що можеш. А ще від червоних прапорців, аж рябить. І головне, якщо ти хоч повз одного проходиш байдуже (неважливо що від безсилля, неважливо що з гидливістю та приниженням) значить тобі вже залізли в душу, ти вже несеш цей червоний прапорець в собі. Ці червоні прапорці засмічують тебе, принижують, роблять слабкішою. Але і з цими прапорцями я гребу вперед, і ніхто мені ще не сказав, що я стала хоч трохи цинічнішою.

Так я вияснила, що розбійником бути легше, і не сумніваюся, що в ті часи тоді я була права вибравши той шлях. А зараз? Бути ідеалістом в державній системі це правильно. І ніхто мене не переконає, що там ідеалістам не місце. А якщо важко, значить і правди в цьому більше. Нічого насправді не має важливішого ніж доводити, що скрізь в житті є місце красивій казці.