Як обіцяла даю інфу, щодо своєї міні-виставки

0
17

Я взялася за пензлик в річницю загибелі свого чоловіка під Іловайськом. Тому що моїй змученій душі, як і родинною трагедією так і валом брехливого публічного бруду, вкрай потрібно було конденсувати хоч трохи щастя. А звідки?

Знайшла – інтуїтивно. Уквітчувала тоді могилу Миколи соняхами, бо загинув він на соняшниковому полі, і відчула, що мені треба негайно, побачити те, що він бачив востаннє.

Вдома вигребла з шухляди старі фарби. Картина повставала наче з двох половин – вибух і трупи обгорілих соняхів, а поряд квітуче не зруйноване війною поле. І зразу зринули спогади, як їздили ми з Миколою по таких полях в 14-тому. Соняхи біля Маріуполя обривалися прямо в море. І все це жовте і блакитне сприймалося особливо яскраво в контрасті з близькою війною і смертю.

Згадала, як Микола мучився, коли я просила подарувати мені на день народження автомат. Він опирався з усіх сил, панічно боявся щоб я воювала. Проте повага і любов переважили страх. І він здобув автомат під час звільнення Маріуполя і подарував. Але настрій у нього був хмарний. Тому, коли ми повернулися з полігону, де пристрілювали зброю, я винувато проворкотіла Миколі: «А давай я почищу і твій кулемет». Добровольці так по-доброму посміялися з такої сценки подружнього життя, що і Микола не зміг сховати проривну посмішку. І була тоді якась особлива радість для мене – сидіти над морем під соснами (чота Миколи тоді базувалася в колишньому маєтку Януковича під Маріуполем) і чистити нашу зброю сорочками переможеного ворога (себто Віктора Федоровича).

І поки я малювала соняхи весь час відчувала дотик до тієї радості, бачила мерехтіння липневого моря й танцюючу мереживну тінь сосен…

Щастя, воно в нас! Завжди! Витягнути його тільки треба, по краплині, відокремити від гіркоти втрати.

І так мені закортіло взяти наступне полотно і малювати сосни, щоб, як наяву знову пережити літо, коли народилася дочка. Ми тоді з Миколою прогулювалися в парку й гойдалися на старих атракціонах – «човниках». Микола великий і сильний, розгойдував так, що ми літали під самими кронами в мереживі соснових тіней. Літали, поки не помічали, як внизу, під нами, прокидалася у возику маленька Іванка. Цілий водоспад вітру, ейфорії і щастя…

І я малювала сосни – літала. Малювала Крим – стояла знову там на скелі. Малювала просту радість сьогодення, щоб не втекла бува. Щастя насправді таке просте і в простих речах. І коли важко, і коли відчай, і коли злість, це ще не означає, що його немає поряд. А коли малюєш є час і помітити, і відчути сповна. А ще мріяти. Плекати в собі жагу і пристрасть життя.